Роман Ткачук: «У кого в свідомості не зашите прагнення допомагати іншим, рятувальником не стане»

За плечима КАРС — понад 44 тисячі виїздів за 20 років. Вже понад 900 днів роботи в умовах війни. Але ця команда завжди поруч з киянами, коли найтяжче.

Цього року 1 вересня комунальна аварійно-рятувальна служба (КАРС) «Київська служба порятунку» відзначає 20-ліття з дня заснування. Як згадує Роман Ткачук, один із засновників та перший командир служби, а нині директор Департаменту муніципальної безпеки КМДА, далекого 2004 року у свій перший виїзд муніципальні рятувальники виїхали на допомогу на старому бусику із шанцевим інструментом для роботи. Оперативний склад тоді налічував 48 працівників.

Колектив КАРС пройшов нелегкий шлях становлення. Сьогодні «Київська служба порятунку» — це професійна команда з майже 100 рятувальників із технічним оснащенням, що відповідає європейським стандартам. Автопарк КАРС налічує 24 одиниці техніки. Рятувальники цілодобово надають допомогу жителям Києва при виникненні або загрозі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного, природного, соціального характеру, на воді й на висоті, обстежують території на наявність вибухонебезпечних предметів, проводять демеркуризацію тощо.

Про становлення та розвиток «Київської служби порятунку» розмовляємо з головним рятувальником столиці Романом Ткачуком.

«КІСТКА В ГОРЛІ» ДЛЯ ТОДІШНЬОГО МНС

— Пане Романе, «Київській службі порятунку» 20 років. Киянам пощастило мати власну муніципальну рятувальну службу. Кому маємо завдячувати за ідею та створення?

— Рятувальникам, тільки рятувальникам. КАРС неможливий без людей, які заступають на цілодобові чергування і, незважаючи на загрози й небезпеку, надають допомогу мешканцям міста. Без рятувальників і служби не було ані тоді, ані тепер.

— Однак були ініціатори створення КАРС, ті, хто забезпечив організаційну, правову, ресурсну роботу.

— Колосальну роль у становлення служби відіграли Віталій Пшеничний, тодішній начальник управління з надзвичайних ситуацій КМДА, та Володимир Александров, рятувальник із понад 20-літнім стажем, 15 із яких він присвятив саме КАРС. Цих людей, на жаль, вже немає з нами, але ми про них пам’ятаємо і безмежно їм вдячні за вклад.

Александров, крім усієї паперової роботи, що стосувалася організації служби, зібрав команду та навіть провів атестацію КАРС. На жаль, перші два-три роки Міністерство надзвичайних ситуацій України не проводило атестацію нашої служби. Ми, так би мовити, не були для них достатньо достойними для цього.

Це при тому, що більшість вже на той час працівників КАРС мали досвід роботи в Державній воєнізованій гірничорятувальній (аварійно-рятувальній) службі» МНС України, яку тодішній міністр вирішив ліквідувати: мовляв, хто такі пожежники, зрозуміло, а такої професії, як рятувальник, не знаю.

Але, коли з часом КАРС продемонстрував статистику виїздів та їх результат, то питання «Чи потрібна така служба у столиці?» вже ні у кого не виникало. Ми не поступались іншим, тому МНС почало нас атестувати на належному рівні.

СЬОГОДНІ КАРС — ЦЕ МІЖНАРОДНИЙ СТАНДАРТ

— Наскільки відомо, в жодному іншому місті України подібної служби порятунку не створено. Із кого брали приклад, за чиїми стандартами, зразками ви вибудовували планування та організацію КАРС?

— Ми дуже багато вивчали досвіду організації таких підрозділів в США, країнах, Європи, зокрема, Німеччині. Іноземні представники рятувальних служб приїжджали до нас, ділилися досвідом і ми його вбирали дуже швидко. Матеріально-технічне оснащення КАРС, те, чим укомплектовані аварійно-рятувальні машини, — все організовано за міжнародними стандартами, які ми ретельно вивчали.

— Як рятувальник маєте досить унікальний практичний досвід. Участь в аварійно-рятувальних операціях у Туреччині, Індії та Ірані, де ліквідовували наслідки землетрусів. Якою була ця робота?

— У систему МНС я прийшов 1999 року, працював у головному штабі вже згаданої «Державної воєнізованої гірничорятувальної служби». Тоді ж як рятувальник взяв участь у міжнародній рятувальній операції в Туреччині, де ліквідовували наслідки землетрусу. У 2001 році долучився до операції з ліквідації наслідків землетрусу в Індії у складі зведеного тодішнього «Центрального воєнізованого аварійно-рятувального загону» (ЦВАРЗ). У 2002 році я став командиром ЦВАРЗ і вже 2003-го із мобільним госпіталем ми виїхали на ліквідацію землетрусу в Ірані.

— Яким складом і які завдання виконувались під час цих поїздок?

— Вирушали командою, в якій було понад 60 людей: 40 — це мобільний госпіталь, 20-25 — пошуково-рятувальна група. Ми надавали допомогу місцевим, розбирали завали, організовували роботу мобільного шпиталю, допомагали медикам, працювали з постраждалими. Це були комплексні виїзди, де був і підрозділ рятувальників, який проводив пошуково-рятувальні роботи, та окремо мобільний шпиталь, який надавав медичну допомогу. Затримувались для робіт на місяць і довше.

А 2004-го, як я вже зазначав, нове керівництво МНС вирішило, що такий загін не потрібен і повідомило про його ліквідацію. Тоді ми звернулися до керівництва столиці, щоб не втратити службу. Тодішній мер столиці Олександр Омельченко підтримав ініціативу створення комунальної муніципальної служби, щоб Київ став незалежним у питаннях порятунку й реагування на надзвичайні події різного характеру.

— Ви були також залучені до створення «Державної аварійно-рятувальної служби з пошуку і рятуванню туристів» МНС України. Вочевидь, ті, хто зараз розшукує чи надає іншу допомогу туристам у наших українських горах, користуються саме вашими навичками та переданим досвідом?

— І таке було. До 2002 року, коли я працював у гірничорятувальній службі, Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про створення «Державної аварійно-рятувальної служби з пошуку і рятування туристів», тож я писав положення цієї структури, приймав людей на роботу, створював саму службу, яка діяла в двох регіонах: у Криму і в Карпатах. Ця служба, принаймні в Карпатах, і тепер працює, вона змінюється, зараз підпорядковується підрозділам ДСНС, але діяльність її триває.

— Скільки тривав шлях від ідеї створення до першого наказу «Про добове чергування» та першого виїзду особового складу КАРС на завдання?

— Десь 2-3 місяці. Віталій Пшеничний ухвалив рішення про створення КАРС в актовій залі тодішнього управління з надзвичайних ситуацій КМДА. Нам виділили стіл біля вікна, комп’ютер та два стільці, Александров сів писати статут служби. Я чи не весь час тупцював у нього за спиною і думав: «Коли ж це все запрацює? Коли ми зможемо виїхати на свій перший виклик? Ось напишемо статут, потім будемо його затверджувати, далі визначатимемось із фінансуванням, прийматимемо людей на роботу…».

Протягом серпня ми готували статут організації, першого вересня КАРС зареєстрували, далі пройшли шлях до матеріально-технічного оснащення, оформлювали хлопців на роботу. І першого листопада 2004 року я підписав перший наказ про заступання наших рятувальників на добове чергування.

Відтоді з Володимиром Александровим у нас було чітко все розподілено: він законодавчо, юридично й теоретично готував, описував усю роботу КАРС, а моє завдання було працювати «в полі» з рятувальниками. Всі нормативно-правові документи, які сьогодні існують в КАРС, підготовлені Александровим.

— Як, на вашу думку, змінився КАРС за 20 років? Спершу працювало 48 рятувальників, тепер їх майже 100, а ще — адміністративний склад служби…

— Пригадую перший наш виїзд, коли ми були одягнені в фуфайки, з шанцевим інструментом, на старому бусику. На сьогодні служба змінилася докорінно. Матеріально-технічне оснащення за 20 років значно покращилось, маємо нову рятувальну техніку, сучасне обладнання для виконання робіт, в автопарку КАРС 24 аварійно-рятувальні автомобілі.

Якщо у 2004 році в КАРС було одне відділення, на чергування заступало 10 осіб. Тепер у служби чотири аварійно-рятувальних взводи, чисельністю по 15 осіб, також є мобільна хімічна лабораторія, водолазно-рятувальний підрозділ, піротехнічний взвод. Професійно і матеріально служба зміцнилась, вона постійно проходить перевірки ДСНС, а щоденними виїздами, допомогою і порятунком людей доводить, що відповідає усім державним стандартам.

Єдине, чого ми не встигли, це збудувати окремі рятувальні станції для КАРС як на правому, так і на лівому березі Києва, — підкосило повномасштабне вторгнення росії, війна. Але ми хочемо розбудовуватися, щоб доїжджати до мешканців міста набагато швидше і надавати допомогу ще більш оперативно.

БЕЗ БАЖАННЯ ДОПОМАГАТИ ЛЮДЯМ РЯТУВАЛЬНИКОМ НЕ СТАНЕШ

— Війна розділила наше життя на до і після. Так само вона вплинула і на роботу рятувальників, які працюють в умовах ракетних атак. Пам’ятаєте, які настанови давали колегам в перші дні повномасштабного вторгнення?

— Війна показала, хто є хто, зокрема, і в нашій команді. Хтось поїхав з країни, а хтось залишився, ночував на базі, не покидав службу, попри обстріли й небезпеку. Під час війни колектив став міцнішим, залишилися найкращі і працюють як належить. Якщо раніше треба було роз’яснювати, чому ми ризикуємо життями та робимо свою роботу, то зараз усі рятувальники мотивовані й розуміють усе з-пів слова.

Крім того, близько 20 хлопців КАРС доєднались до лав ЗСУ і зараз воюють.

— Що вас найбільше вразило чи було найстрашнішим за всі роки роботи?

— Ви не повірите, але найважче для мене було стати керівником. Ти мусиш займатись менеджментом служби, давати команди, відправляти своїх колег на складні завдання. Це завжди важко, бо крім відповідальності за життя цих хлопців, ти відчуваєш моральну відповідальність за їхню роботу. Тому я завжди намагаюсь бути поруч на локаціях.

Часом хочеться знову бути просто рятувальником, приходити на чергування «доба-через-троє», просто виконувати свої службові обов’язки. Але такої «витівки» хлопці мені «не подарують».

— Роман Ткачук на зв’язку 24/7. Це всі в Києві знають, напевне. Як відновлюється головний рятувальник міста?

— Я від початку зрозумів, який у мене буде спосіб життя, і я з цим погодився. Така специфіка роботи. Якщо не хочеш або не згоден, змінюй професію. Я ж повинен знати про все, що стається у місті, й несу за це відповідальність. Для цього мені не потрібно відновлюватися, це — моє життя.

— Хто може стати рятувальником? Яка найважливіша риса має бути в характері людини, щоб приєднатися до КАРС?

— Головне — це бажання допомагати людям. У кого в свідомості не зашите прагнення допомагати іншим, напевне, рятувальником не стане. Усьому іншому можна навчитись.

Джерело: Роман Ткачук: «У кого в свідомості не зашите прагнення допомагати іншим, рятувальником не стане»


Також:


📌З Днем Незалежності України!

📌З Днем державної служби!

📌Два роки служби в умовах війни...

📌"Ми - учні та соратники Віталія Пшеничного"

📌З Днем журналіста!